Пол Ілам: «Маленький татів кошмар»

Рівень:

Оригінал статті (англійською)

Упродовж років я доносив ідеї «червоної пігулки» багатьом, дуже багатьом чоловіками, які перебували в омані «синьої пігулки». Що цікаво, більшість моїх співрозмовників доволі відкрито сприймали ті речі, про які я говорив. Принаймні неабиякий відгук у них мали мої загальні спостереження стосовно чоловіків, жінок і типової поведінки обох статей. Коли я описував поширені негаразди, з якими стикаються чоловіки в стосунках з жінками, співрозмовники зазвичай схвально кивали головою. Деякі з них при цьому інстинктивно озиралися навсібіч, щоб ніхто, не дай Боже, не побачив і не почув, як вони погоджуються зі мною.

Чимало з них навіть не заперечували, коли я говорив про їхню схильність терпіти образи від жінки та грати роль «справжнього чоловіка», тільки щоб уникнути її гніву. Багато чоловіків відчутно розчаровані через власне життя, витрачене на втихомирювання дорослої дитини, яка нікого не хоче слухатися. Водночас вони з усіх сил намагалися втримати нестійку рівновагу свого сімейного життя.

Звісно, частина чоловіків не говорить про свій сумний досвід. Інші ж запевняють, що це їх аж ніяк не стосується. Вони можуть хвалитися тим, що несуть повну відповідальність за свої стосунки, але тільки коли партнерка не почує це. Проте все ж більшість чоловіків, з якими мені доводилося спілкуватися, тією чи іншою мірою впізнають власні проблеми в моїх словах.

Багато хто може навіть із самоіронією розповідати, як мусить терпіти дурні дитячі забаганки та чванливе ставлення з боку протилежної статі. Деякі чоловіки без жодного співчуття до самих себе порівнюють свій стан з безправними першокласниками, які дуже бояться виклику до кабінету директора школи. Тобто йдеться про панічну боязнь осуду з боку дружини чи дівчини. Водночас цих чоловіків зовсім не бентежить їхнє жалюгідне становище, бо вони твердо переконані, що всі терплять. І, звичайно, багато представників «сильної» статі таки мовчки терпить.

Уся ця чесність у розмірковуванні над власним життям, ця готовність до відкритої сповіді різко зникає, коли я ставлю питання про роль чоловіка у стосунках з власними дітьми, а не в стосунках з дружиною чи дівчиною. Цієї миті співрозмовники нерідко випускають «колючки».

Розумієте, чоловікові доволі легко визнати, що в стосунках з нашою статтю всім жінкам властива дратівливість та інфантильність. Більшість чоловіків при цьому свідомо погоджується з моїми висновками та все ж продовжує миритися з такою поведінкою, адже, на їхню думку, такими є всі жінки від народження.

Зовсім інша річ, коли ти заводиш розмову про роль батька у прищепленні своїй доньці агресивної дратівливості та інфантильності. Коли підводиш співрозмовника до думки, що «маленька татова принцеса» має всі шанси перетворитися з роками на «маленьке татове стерво» або й того гірше.

Я з іронією вислуховую чергову скаргу чоловіка на божевільні й нереалістичні очікування його дружини. Він плачеться: що б такий чоловік не робив, йому ніяк не вдається задовольнити жінку. Він заявляє, що лізе геть зі шкіри, тільки щоб з’ясувати, як все-таки втілити нескінченні капризи своєї «половинки». Проте на виході стикається з іще більшим несхваленням, ще більшим осудом та, звісно ж, з іще крутішими забаганками. Такий чоловік волає: «Звідки в неї така ненажерливість? Хто зробив з неї таке стерво?»

А після цієї розмови ти бачиш, як він поводиться зі своєю чотирирічною донькою. Яку він готовий безмежно пестити й заради якої зробить будь-що, аби тільки їй нічого не бракувало. І таке ставлення поширюється навіть на найбільш дріб’язкові дитячі забаганки.

Ба більше, тато не змінює свою поведінку, коли доньці виповнюється п’ять. Або п’ятнадцять. Або двадцять п’ять. Якщо говорити про вміння виховувати унікальне чванливо стерво з маленької усміхненої дівчинки, «західний» батько поза конкуренцією.

Я добре пам’ятаю розповідь колишнього віце-президента США Джо Байдена про те, як у дитинстві його постійно била старша сестра. Водночас батьки лютували через бодай найменші спроби захиститися з його боку. Такі правила панували в їхній родині, і це не обговорювалось. Тобто дівчинка могла безкарно завдавати фізичного болю іншим дітям. Хлопчики мусили терпіти. Байден стверджує, що отримані в дитинстві забої — правдивий доказ його слів.

Моя власна клінічна практика підтверджує, що родина Байденів у жодному разі не єдина, в якій дівчатам дозволено вчиняти насилля й у якій хлопчикам суворо заборонено захищатися.

Нерідко так званий «батько сімейства» виступає в ролі головного жандарма, який впроваджує нездорові порядки. У поєднанні з ідеєю фізичної недоторканості, що стосується виключно дівчат, це обертається на кричущий прояв подвійних стандартів. Як наслідок, «маленька татова донечка» запросто маніпулює татусем для досягнення власних цілей.

Тим часом, чи часто вам розповідали про сина, який маніпулює своїми батьками? Звичайно, ні, бо такі випадки є вкрай рідкісними. Проте ви не могли не чути словосполучення «матусин синочок», яке є діаметральною протилежністю маніпулятивної доньки.

«Матусин синочок», який сліпо й безсуперечно виконує волю матері, — це зневажливе визначення слабкості сина й усевладності матері. Повна протилежність цьому типажу — донька, яка маніпулює власним батьком. У цьому полягає природна перевага жіночої статі. Якщо батько демонструє власне безсилля, вона починає проявлятися вже в дуже ранньому віці. В такому разі доньці достатньо сісти татові на коліна, обійняти його маленькими рученятами та попросити те, чого вона бажає. Все, цієї миті батько тане.

Я не вдаватимусь у пояснення цих сценаріїв поведінки з точки зору Фрейдівського психоаналізу, так можна «доаналізуватися» до дуже вульгарних речей. Достатньо зауважити, що в обох випадках йдеться про жіночу владу й чоловіче безвладдя.

Коли я торкаюся зазначених тем, батьки зазвичай не надто охочі обговорювати їх. Мені довелося бесідувати з кількома такими чоловіками про вседозволеність з боку татусів, через яку їхні маленькі «принцеси» з високою ймовірністю виростають у справжніх стервів. Ставши дорослими, ці жінки неодмінно принесуть нещастя в життя майбутньої генерації чоловіків та й самі зрештою будуть нещасними. Людського щастя не досягнеш через безумно нереальні й безмірні очікування. Такі очікування є прокляттям сучасного покоління жінок. Тому чимало з них є настільки нещасними й озлобленими. Коли ж вони усвідомлюють нездійсненність власних планів, то єдиною втіхою для них лишається нещастя інших людей.

Під час мого спілкування з парою-трійкою батьків описаного типу якогось моменту чаша їхнього терпіння переповнювалася. «Почекай-но, — раптово казали вони вкрай серйозним тоном за мить після доброзичливого й невимушеного діалогу, — ти ж не маєш на увазі мене та мою доньку?». Було очевидно, що вони не жартують.

«Звісно, ні!» — відбріхувався я, усвідомлюючи, що зайшов на дуже небезпечну територію.

Усередині ці чоловіки, звичайно ж, заперечували, що виховують своїх доньок в дусі вседозволеності, надмірної опіки та нерозсудливості. Проте, коли мої співрозмовники чули найменші натяки на це, то було видно, що вони готові накинутися на мене з кулаками. При тому, що я маю майже 2 метри зросту й 130 кілограм ваги. J

Або ж вони просто по-лицарськи відповідали на вигадану ними самими зневагу до їхніх маленьких принцес. Вирішуйте самі…

Так чи інакше, але описане ставлення в масі своїй формує суспільство, в якому жінки виставляють настільки нереалістичні вимоги до чоловіків, що змушують страждати як самих себе, так і всіх інших довкола.

Звичайно ж, як я писав раніше, у виникненні зазначеної проблеми велетенську роль відіграв фемінізм. Але не менша вина лежить на прислужливих безхребетних чоловіках. На тих чоловіках, які плазували перед кожною жінкою, яку зустрічали на своєму шляху.

Ще одна причина полягає в біології. Чоловіки «запрограмовані» поширювати свої гени в нащадках. Для цього більшість із них бажає й потребує жіночого дозволу й схвалення. Такою поведінкою вони спонукають жінок до формування вкрай нереальних сподівань у довготерміновому періоді. Дуже небагато чоловіків може регулярно добиватися сексу, не витрачаючи для цього щоразу більше й більше зусиль. Не дивно, що жінки весь час скаржаться на цей типаж.

Насправді, якщо достатньо абстрагуватися, ми зрозуміємо, що головними винуватцями неадекватної жіночої поведінки все ж є чоловіки, тим чи іншим чином. Можна сказати, що феміністки вимагають від чоловіків лише те, що чоловіки зрештою самі готові їм давати, незалежно від розсудливості й обґрунтованості таких вимог. У цьому аспекті єдині, хто винні в доведенні міжстатевих стосунків до абсурду, — це чоловіки.

І татусі — не виняток…

Батько — перший, хто формує в дівчині очікування від чоловіків. Шлях до гіпергамії та гіноцентризму пролягає через батьківське виховання. Саме батько нерідко першим вчить свою доньку, як у стосунках з чоловіком брати все й не віддавати нічого навзаєм. Саме на батькові дівчинка починає практикуватися в абсолютній владі над протилежною статтю, даній їй природою.

Замисліться над цим, коли наступного разу побачите батька, який веде за ручку свою маленьку доню з діадемою на голові й футболкою з написаним блищиками словом «Принцеса». Згадайте мої слова, коли випадково почуєте хвастощі дівчини-підлітка про всі ті речі, які купує їй тато. Або коли черговий батько стверджуватиме, що він нічого не пожалкує заради щастя своєї маленької дівчинки. Також спробуйте уявити, чи міг би він сказати те саме стосовно власного сина.

Так само аналізуйте власні спостереження, коли зустрічатимете сім’ї, в яких батьки ніяк не реагують на агресивну поведінку своєї доньки. Особливо коли їй дозволено всіляко проявляти непряму й будь-яку іншу агресію коштом страждань інших членів родини, особливо хлопчиків.

Можливо ви колись замислитеся, чому потворні й лицемірні ідеї необґрунтованих привілеїв одних перед іншими (наприклад, ідеї фемінізму) стали такими поширеними серед нинішнього покоління жінок, які щиро вірять, що всі навколо їм щось винні. В цьому разі спробуйте визначити першопричину зазначеного ставлення до інших людей, яка закладена в батьківському вихованні.

Якщо ви не побоїтеся зазирнути правді в очі, то побачите, що татусі-«лицарі» є однією з цих першопричин. Подібне виховання закладає підвалини для жіночого нарцисизму й феміністичних поглядів на життя. Якщо ж ви спробуєте розкрити очі такому батькові, не дивуйтеся, як в ньому раптово спалахне лють або ж він полізе до вас із кулаками.

Тому в більшості випадків краще просто триматися осторонь. Ви нічого не досягнете, якщо спробуєте стати на шляху між татком та його маленьким кошмаром. Життя саме розставить все по своїх місцях.

Довідка. Пол Ілам (англ. Paul Elam, нар. 8 лютого 1957 р.) — один з найвідоміших активістів руху за права чоловіків у США. Співавтор книг «Попрощайся з безумною. Як позбутися божевільної колишньої та повернути собі розсудливість» (Say Goodbye to Crazy: How to Get Rid of His Crazy Ex and Restore Sanity to Your Life), «Психологія червоної пігулки. Психологія для чоловіків у гіноцентричному світі» (Red Pill Psychology: Psychology for Men in a Gynocentric World) та «Коротка історія руху за права чоловіків від 1856 р. й до наших днів» (A Brief History of The Men’s Rights Movement: From 1856 to the present). Засновник веб-ресурсу A Voice for Men.