Чому заведено поважати старших?

Рівень:

Одного разу я всерйоз замислився над нібито банальною істиною, що молодші покоління повинні завжди поважати старші. Маю таку звичку: не вірити аргументам «бо так заведено», натомість ставити запитання «А чому так заведено?».

Кожна «підпрограма» великої програми взаємодії людей у суспільстві обов’язково повинна мати раціональне й прагматичне підґрунтя. Хай навіть це підґрунтя вже безнадійно застаріле (як у випадку зі шлюбом), проте воно мусить існувати.

І через не надто складні роздуми я знайшов пояснення, чому серед людей заведено поважати тих, хто старший від тебе. Річ у тім, що та літня людина, яка прожила багато десятиліть осмисленого життя, — це скарбниця безцінних знань і досвіду. Скажімо, якщо 60-річний чоловік передає позитивну життєву мудрість 20-річному юнакові, останній (якщо має голову на плечах) заощаджує чотири декади власного життя для отримання цих знань і досвіду. Через чотири десятиліття наш учорашній юнак вже матиме значно більше мудрості в голові, ніж його наставник. І цю мудрість він зможе передати новій генерації 20-річних. І так далі, з покоління в покоління.

Через описаний механізм людське суспільство розвивається, а життя кожного прийдешнього покоління є кращим від попередніх. Чи заслужили на повагу й пошану люди, які власним життям забезпечують позитивну соціальну механіку? Однозначно так!

Ліричний відступ. Особисто я безмежно вдячний чоловічим блогерам, які з висоти прожитих літ донесли до мене, 30-річного оленя, правду про міжстатеві стосунки. Сказати, що після цього моє життя круто змінилося в кращий бік — нічого не сказати. Інколи точать думки, як добре було би прозріти не в 30, а хоча б у 20, але доля не знає «якби». Тому найбільша нагорода для мене зараз — це щоб нинішнє покоління 15-20-річних юнаків вже володіло моїми знаннями, не набиваючи власні ґулі.

Розвиваючи цей логічний ланцюжок далі, неминуче доходиш до наступного, крамольного питання. А чи заслуговують на повагу ті, хто прожив багато-багато років порожнього й беззмістовного життя? І добре, якби вони загубили лише власну долю. А що, якщо ці літні люди роблять ще й усе, щоб зруйнувати долі молодих? Чи місце тут повазі?

Типовий приклад: літня жінка, яка все життя пиляла свого чоловіка й звела його до могили років у 55 через серцево-судинний недуг, тепер отруює життя власним дітям й учить їх, як жити. Або, якщо взяти масштаби країни, та частина пенсіонерів, яка стабільно голосувала за антиукраїнські сили й таким чином забрала в молодих українців мінімум 20 років майбутнього. (Дякуючи братній країні-агресору, тепер значна частина цих виборців перебуває за межами українського електорального поля.)

Я не закликаю демонстративно відсиджуватися в громадському транспорті, коли поряд стоїть пенсіонер чи пенсіонерка. Нічого, постоїмо, це корисно для здоров’я. Але в жодному разі не треба мовчки терпіти показне хамство від людей, яким по життю «всі винні» лише через їхній рік народження. А надто — не терпіти деструктивне втручання у власне життя.

І наостанок, узагальнюючі роздуми про повагу як таку. Я виділяю два різновиди поваги — заслужену та елементарну. Заслужена повага заробляється позитивними здобутками людини впродовж певного часу, зазвичай тривалого. Це повага тих, хто цю людину добре знає, наприклад рідних або колег. Елементарна повага — це нормальне ставлення by default до незнайомої людини в цивілізованому суспільстві. І якщо повагу першого типу дано заслужити не кожному, то з другим типом все значно легше: таку повагу треба просто не розгубити. А тепер згадай, як часто ти стикаєшся з людьми, які гублять її з перших секунд знайомства, тільки-но відкривши рота…