10 міфів про шлюб, у які досі вірять чоловіки

Рівень:

Переклад статті білоруського блогера minskblog з моїми доповненнями й уточненнями відповідно до українських реалій

1. Після відвідування РАЦСу чоловік стає главою сім'ї, а жінка завжди й у всьому тепер повинна його слухатися.

Так дійсно було заведено в церковному шлюбі, який укладали 100—150 років тому. Уже в часи Радянського Союзу чоловік не мав жодних привілеїв перед дружиною. Тим паче він не має їх у сучасній Україні. В шлюбі законом передбачено повну рівноправність. Є дві причини, чому так сталося. По-перше, за XX століття умовно цивілізований світ пройшов через емансипацію, й Україна не стала винятком. Друга причина є підґрунтям для першої. Завдяки науково-технічному прогресу жінки отримали можливість працювати на рівних з чоловіками й заробляти гроші. А це означає, що чоловік більше не може диктувати свою волю жінці, яка цілком здатна обійтися без нього й самостійно прогодувати себе та дітей.

2. Уклавши законний шлюб, чоловік отримує ексклюзивні права на дружину, вона стає його жінкою.

Все це теж відлуння далекої епохи патріархату. Сімейний кодекс України не дає чоловікові жодних ексклюзивних прав на дружину. Заміжня жінка має право займатися сексом, з ким вона хоче, коли вона хоче й де вона хоче. Офіційний чоловік не має жодного права забороняти їй робити це або будь-яким чином карати її за таку поведінку. За законом заміжжя не позбавляє жінку можливості вільно вибирати статевих партнерів, як і до шлюбу. Звучить як безглуздя? Що ж, вдумливо читаємо Сімейний кодекс.

3. Штамп у паспорті зобов'язує дружину виконувати «подружній обов'язок».

Ось уже століття, як не зобов'язує. Як писав у пункті 2, жінка в шлюбі так само вільна вибирати статевих партнерів, як і до шлюбу. Якщо вона не бажає займатися сексом зі своїм чоловіком, він не має права примушувати її до цього. Примус буде кваліфіковано як зґвалтування з усіма тяжкими наслідками. За Кримінальним кодексом України перебування в шлюбі з потерпілою не є обставиною, що пом’якшує покарання. Все якраз навпаки, ця обставина є обтяжуючою. Якщо маніякові з провулку за зґвалтування «світить» від 3 до 5 років, то законному чоловікові — від 5 до 10. Не віриш? Прочитай пункт 2 статті 152 Кримінального кодексу.

4. У разі зради з боку дружини чоловік може покарати її розлученням, відсудити в невірної дітей та майно.

Подати на розлучення чоловік дійсно може, але в Сімейному кодексі України відсутнє поняття «винуватець розлучення». Лівак на стороні не є правопорушенням. Ступінь провини за зруйновану сім’ю  жодним чином не впливає на поділ дітей та майна. За наявності дітей в разі розлучення з невірною дружиною чоловік втратить не тільки дружину, але й дітей, житлову площу й відсоток від свого доходу, який він виплачуватиме у вигляді аліментів до повноліття останньої дитини. Тобто покарає сам себе.

5. Після спільного відвідування РАЦСу чоловік отримує право контролювати дружину, читати її СМС, дивитися її переписки, дозволяти або забороняти спілкування з іншими людьми тощо.

На жаль, а для когось і на щастя, це теж міф. Штамп у паспорті не позбавляє дружину права на таємницю зв'язку, тобто дзвінків і листування. За втручання в її особисте життя чоловіка буде покарано так само, як і будь-якого іншого зловмисника. Якщо ти не знав, то це діяння є криміналом. Читаємо статтю 163 Кримінального кодексу України.

6. Шлюб — це назавжди. У хворобі і в здоров'ї, в печалі і в радості, в багатстві й бідності, поки смерть не розлучить нас.

Молодята щиро в це вірять, коли стоять перед реєстраторкою в РАЦСі, проте часи, коли сімейні узи були довічними, залишилися далеко в минулому. Сьогодні в Україні розпадаються понад половину шлюбів. Зокрема, в 2018 році співвідношення чисельності розлучень до чисельності шлюбів склало 67%, себто дві третини. Шанси, що молодята будуть разом все життя, на сьогодні є мізерними. Шлюб давно став тимчасовим явищем.

7. Чоловік може застрахувати себе, своїх дітей та своє майно на випадок розлучення, уклавши шлюбний договір.

Нині це один з найпоширеніших міфів про шлюб. В Україні шлюбний договір не працює. По-перше, його дія поширюється лише на майнові відносини. В ньому неможливо прописати, з ким діти залишаться після розлучення. По-друге, навіть майнові відносини нівелюються нормою статті 93 Сімейного кодексу, в якій зазначено: «Шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище». На практиці це означає, що якщо дружина вважатиме, що її матеріальний добробут після розлучення погіршиться, а стан чоловіка покращиться або залишиться незмінним, вона йде в суд, суд визнає шлюбний договір недійсним і ділить усе в порядку,  передбаченому для звичайного шлюбу. Себто навпіл. Більшість суддів у нашій країні — жінки, тому не варто сумніватися, в чий бік — чоловіка чи дружини — хитнеться маятник правосуддя. Одним словом, читаємо главу 10 вітчизняного Сімейного кодексу.

8. У разі розлучення діти та майно діляться порівну.

У законі дійсно так написано, проте правозастосовна практика склалася дещо інша. Пам'ятаємо, що більшість суддів — жінки, чимало з них — жінки розлучені. Тому не дивно, що в переважній більшості випадків суддя залишає дітей з жінкою. Всіх дітей, незалежно від кількості. Неповнолітні діти обов'язково повинні мати реєстрацію, виписати їх із займаної житлової площі в нікуди до 18 років неможливо. Виписати законного опікуна дітей, яким, як ми пам’ятаємо, в більшості випадків є мати, теж неможливо. Тому діти й квартира, якщо вони в ній зареєстровані, автоматом відходять до колишньої дружини, а навпіл діляться всякі дрібниці на кшталт одягу, побутової техніки й меблів.

9. Після розлучення батько виплачує аліменти своїй рідній дитині.

Тут в одному твердженні ховаються одразу два міфи.

Перший: дитина, народжена в шлюбі, не обов'язково буде рідною. За різними підрахунками, від 15 до 30% дітей є біологічними дітьми дружини, але не є біологічними дітьми чоловіка. Якщо називати речі власними іменами, то ці діти нагуляні. Однак за законом батьком дитини, яку дружина народила в законному шлюбі, а також протягом десяти місяців після його розірвання, автоматично призначається її чоловік. Читай статтю 122 Сімейного кодексу. На основі цього суд призначить виплату аліментів. Оспорювання батьківства і у фінансовому, і в юридичному плані лягає на плечі батька. Поки йде процес оспорювання, а він може розтягнутися на роки, колишній чоловік зобов'язаний буде платити аліменти. У разі вдалого оспорювання сума добровільно виплачених за цей період аліментів не повертається. Все це стосується лише випадків повного незнання чоловіків щодо гіллястості своїх рогів. У разі, якщо колишня дружина зможе довести в суді, що на момент реєстрації новонародженої дитини в РАЦСі законний чоловік знав про те, що дитина не від нього, але ніяк не заперечував проти появи свого імені в графі «батько», тобто визнав батьківство, то біологічна приналежність дитини взагалі не гратиме ролі. Тоді аліменти доведеться платити, навіть якщо експертиза підтвердить, що дитина від лівого «васька».

Твердження, що аліменти сплачують дитині, — ще один міф. Дитина як неповнолітня особа не може бути отримувачем аліментів, аліменти отримує її мати або опікун. Жодного звітування про витрату аліментів закон не передбачає. Сімейний кодекс містить норму щодо контролю за цільовим використання аліментних грошей з боку органів опіки й піклування, водночас проконтролювати цей момент на практиці доволі складно. Таким чином, аліменти отримує колишня дружина й витрачає їх на власний розсуд.

10. Подружжя спільно приймає рішення про народження дитини.

Це останній та найжорстокіший міф. Рішення про народження дитини жінка приймає сама, її чоловік не має жодних законних способів вплинути на це рішення. Його голос лише «дорадчий». Жінка має право вживати протизаплідні засоби й не повідомляти про це чоловікові. Жінка має право зробити аборт, не повідомляючи чоловікові ані про факт зачаття, ані про факт вбивства плода. Все це підпадає під поняття лікарської таємниці й недоторканності особистого життя. Так само чоловік не може зобов’язати дружину зробити аборт, якщо дитина не є бажаною для нього самого. І його небажання мати дитину не гратиме жодної ролі під час присудження аліментів. Одним словом, у питаннях репродукції для жінок діє принцип «моє тіло — моє діло».