Чим небезпечна показна любов до дітей

Рівень:

Вас ніколи не напружувала солодкуватість, з якою деякі дорослі сюсюкають до кожної дитини, яку бачать в зоні своєї досяжності (наприклад, у громадському транспорті)? Особливо коли так поводить себе людина, яка зазвичай вкрай чванливо та хамовито ставиться до своїх одноліток.

Безсумнівно, кожна дитина гідна любові та позитивного ставлення дорослих до себе. Але чи потребує вона фальшивих позитивних емоцій від людей, які звикли отруювати життя всім довкола? Малі діти, на жаль, можуть ще не розрізняти такої фальші. Це вміння приходить переважно з роками та гірким досвідом. Проте, коли ти дивишся на подібний прояв чийогось інстинкту піклування, всередині виникає присмак огиди. Так і хочеться крикнути: «Дитино! Тікай від дяді/тьоті!» Довго намагався зрозуміти, що може бути не так в такій дрібниці, як пестощі з чужими дітьми. Нарешті зрозумів.

Зауважте, чим меншим є вік дитини, тим частіше до неї сюсюкають усякі «ліві» дорослі. І навпаки: чим доросліше хлопчик/дівчинка, тим рідше він/вона стикається з демонстративною турботою.

Фігурально кажучи, всі ми народжуємося порожніми судинами, які з дорослішанням наповнюються тим, що називається особистістю. Чим менше дитина, тим менше в ній суб’єктності та самостійності. Ця порожність і притягує деяких дорослих. У цьому немає нічого поганого. Поганим є те, що дехто з дорослих не вміє цінувати особистості інших людей такими, які вони є. Тобто вони можуть приймати або лише власну особистість без права на альтернативні думки, вчинки чи світогляди, або відсутність особистості як такої.

Іншими словами, кількість любові у таких людей обернено залежить від кількості особистості в тій чи іншій живій істоті. Ще один яскравий приклад цієї закономірності — показна любов до тварин. Свого часу я був здивований, як щирі соціопати та мізантропи можуть любити всяких кішечок-собачок. Тепер розумію, що в цьому немає нічого дивного. З одного боку, життєдіяльність хатньої тварини критично залежна від хазяїна, тому за належного догляду вона ніколи не покине господаря й даруватиме йому позитивні емоції. З іншого, тварина в принципі не може заперечувати думкам, словам та вчинкам людини. Як наслідок, навіть володар найпаскуднішого характеру матиме в своєму хатньому чаді вірну й віддану істоту, яка його ніколи не покине, а найголовніше — ніколи не стане альтернативною людською особистістю.

Останній фактор є ключовим для розуміння феномену токсичних батьків, про який так часто говорять у наш час. Що характерно, ставлення таких батьків до своєї дитини зазвичай виражається двома крайнощами — від безмежної показної любові й турботи до такого ж безмежного гніву та люті. Ще важливо, що ці стани можуть змінюватися через дуже короткий час. Чому так?

Як було написано вище, подібні люди здатні любити або себе, або порожнечу. При чому цю порожнечу вони намагаються заповнити собою, своїми смислами та прагненнями. Якщо дитина поводить себе як «пустка» (не демонструє ознак особистості) або задовольняє хотілки своїх батьків, вони її шалено люблять. Але варто дитині проявити себе в чомусь такому, що не узгоджується з баченням її батьків, останні миттєво переходять у режим жорстокого психологічного терору.

Ось показовий приклад такої нездорової ситуації. 40-річний чоловік, який має 10-річного сина, стикається з кризою середнього віку. Він усвідомлює, що деяких своїх життєвих мрій йому вже ніколи не досягнути. Але тут «татуся» раптом осяює думка, що його син ще встигає стати саме тим, ким все життя хотів стати батько. І байдуже, що в сина сформувалися зовсім інші здібності, зацікавлення, захоплення та прагнення щодо власного життя. Дитині нав’язується «єдино правильний» варіант подальшого життєвого шляху (престижний фах, престижна робота, дім, сім’я тощо, «щоб як у всіх!»). Крок вправо-вліво від цього шляху сприймається батьком як зло й нещадно карається. Унаслідок цього горе-батько робить усе, щоб пригнітити яскраву особистість своєї дитини та направити її заздалегідь прокладеною дорогою, яка ніколи не приведе до щастя.

Найжахливіше, що дитина, яка беззаперечно поважає авторитет батьків, сама починає сприймати власні потяги до інших занять (наприклад, до музичної творчості) як щось дуже погане й нездорове. Вдало зауважено, що під гнітом батьків-тиранів дитина не перестає любити їх — вона перестає любити себе. Більшість потім проживає все подальше життя зі зламаною психікою. Одиницям вдається позбутися нав’язаного комплексу провини та реанімувати свої світлі дитячі прагнення, які й складають основу їхньої справжньої особистості. Хтось при цьому не може обійтися без дорогих послуг психоаналітика…

Пропоную адекватним батькам цікаву психологічну вправу, що допоможе не допустити такого сценарію та вберегти вашу кровинку від глибоко нещасного життя. Перебуваючи в людяному місці, озирніться навколо. Виокремте поглядом тих, кому на сьогодні 30, 40, 50 чи більше років. Ці люди вже цілком сформовані. Якісь їхні риси чи вчинки можуть вам не подобатися. Проте, якщо ці вчинки не переходять соціально прийнятних меж, для нормального співіснування в суспільстві ви мусите поважати цих людей. На секунду замисліться над тим, що ВСІ ці люди колись були дітьми. Тому ті, хто зараз переживає своє дитинство, вимагають такої ж поваги та терпимості до проявів своєї майбутньої особистості.

Тепер прийміть неприємно істину, що найкривавіші диктатори XX століття та серійні маніяки колись були маленькими милими дітлахами. Так само як і всі визначні вчені, митці та інші світлі уми людства. Це свідчить про те, що в кожній дитині є як позитивний, так і негативний потенціал до розвитку в дорослому житті. Не пригнічуйте позитивний потенціал дитини, навіть якщо він не узгоджується з вашими очікуваннями. Й уникайте травмування дитячої психіки, щоб «благими намірами» не посприяти втіленню негативного потенціалу. 😊