Справедливість і рівність: відрізняємо здорові ідеї від небезпечної омани

Рівень:

Сьогодні я хочу далі розвинути тему міжстатевих стосунків та поговорити про загальну категорію справедливості. Що фемінізм, що маскулізм, що купа інших «ізмів» — це все ідеології. Різні ідеології можуть мати купу відмінностей, але всіх їх об’єднує одна риса: кожна ідеологія переконує своїх прибічників у тому, що при втіленні її ідей всі люди або конкретні групи людей житимуть краще. При цьому практично в усіх ідеологіях говориться про встановлення омріяної справедливості, відсутньої в нинішній момент. Тільки-от критерії справедливості в кожної конкретної ідеології є своїми. То як відрізнити той «ізм», який сприяє розвитку людського суспільства, від того, який веде до деградації та руїни?

Там, де починається розмова про справедливість, часто-густо згадується категорія рівності, яка є невід’ємною ознакою справедливості. Але річ у тім, що рівність буває двох видів, які є принципово несумісними один з одним:

1. Рівність результатів
2. Рівність можливостей

Перший варіант рівності беруть на озброєння всілякі ліві ідеології та їхні адепти. Не виняток — фемінізм та феміністки. Ідея такої рівності елементарна: якщо група людей А володіє більшими благами, аніж група людей Б, то частину благ групи А треба віддати групі Б, щоб кількість благ у них стала рівною. Так-так, це те саме «забрати й поділити». Що з того виходить, бачимо з історії України від початку XX століття й донині. Адже ідея комунізму теж базується на рівності результатів (забрати в багатих, роздати бідним). Як наслідок — відсутність стимулу до розвитку та низька продуктивність праці (бо ж нащо докладати зусиль, якщо держава однаково дасть тобі частину благ, створених працьовитішими членами суспільства). А також бідність, яка страшна не сама по собі, а тим, що суспільство не бажає долати цю бідність через відсутність потягу до розвитку й таким чином консервує її.

Про недоліки Совку розповідати особливо не треба, їх і так добре видно з вікна. Але в сучасному суспільстві лівацькі ідеї, побудовані на рівності результатів, рідко коли пропагуються в своєму первісному вигляді. Найчастіше їх ховають за маскою тієї самої справедливості й турботи про вразливі групи населення. Проте вам ніколи не скажуть, чому ці люди такі знедолені, а найголовніше — що ваша допомога лише поглиблюватиме їхню проблему.

Поясню на прикладах з теми міжстатевих стосунків. Не раз чув скарги матерів-одиначок, що держава їм мало допомагає, а могла б давати й більше. Водночас, якщо навіть поверхнево дослідити їхню проблему, то стає очевидно, що їхнє прагнення до справедливості призводить до значно більшої несправедливості щодо інших людей:

• Майбутня мати-одиначка сама несе відповідальність за вибір чоловіка, який їй потім «не підійде» і з яким вона розлучиться, залишивши дитину без батька. Інший варіант: «залетіти» від «альфача», який наступного ранку зникне в тумані невідомості, — це теж власний вибір жінки. Тому нинішні негаразди МО значною мірою є наслідком її власних рішень та дій, і ні́чого перекладати свою відповідальність на інших.
• Навіть попри зазначене вище, держава дає МО можливість для розвитку, зокрема завдяки державній мережі дитячих садків. Поки за дитиною доглядають інші, працюй, вчися, розвивайся та заробляй! Але ні, для цього треба напружувати сіру речовину і м’язи. А навіщо, якщо держава може взяти частину добра в того, в кого його багато, й віддати це добро тобі?..
• Ведемо логічний ланцюжок далі. У кого може бути багато благ, як не в людини, яка їх віддано й ефективно створює? Проте при встановленні суб’єктивної справедливості для МО ця людина повинна віддати їй частину від самостійно заробленого. Чи справедливим є таке ставлення до члена суспільства, який успішно долає власні проблеми та не просить нікого щось йому давати? І чи зацікавлений він буде в тому, щоб створювати власною працею якнайбільше, якщо левову частку від результату його зусиль відбиратимуть?

Деякі борці за міжстатеву «справедливість» за принципом рівності результатів ідуть ще далі та агітують за податок на бездітність (так званий «податок на яйця»). Свого часу він існував в СРСР та інших тоталітарних державах, проте з катастрофічним падінням народжуваності в розвинених країнах Заходу нерідко згадують цю ідею. Її поборники намагаються подати народження дітей як найвище досягнення в житті людини (привіт «яжематерям»), а не як усвідомлений вибір з урахуванням багатьох чинників «за» та «проти». За такого підходу купа тих самих яжематерів народжуватиме дітей у злидні в очікуванні, що держава їм допоможе. Але держава — це не абстрактний механізм, а конкретні люди. Тому при впровадженні податку на бездітність розплачуватися доведеться найпродуктивнішій частині Західного суспільства — білим чоловікам. Тут можна тільки додати, що на їхній шиї й так висить чимало «знедолених» і «зубожілих» соціальних груп на кшталт мігрантів.

Подальший розвиток подій передбачити нескладно. Білі чоловіки, які в гонитві за багатством і соціальним статусом бачать, що більшу частину результатів їхньої праці роздають непродуктивним прошаркам суспільства, однієї миті зриваються до думки «А чи не пішло воно все?!» та вирішують іти своїм шляхом. Тобто починають жити виключно заради власного задоволення, заробляючи лише на власні потреби та таким чином мінімізуючи податки. Феномен популярності руху MGTOW показує, що десь так наразі складається ситуація в Євроатлантичному світі та в інших високорозвинених країнах.

Щоб резюмувати вади «справедливості», що будується на рівності результатів, нагадаю історичний анекдот-притчу. В часи Холодної війни студенти одного американського вишу дискутували з викладачем, що соціалізм — не така вже й погана ідея. На що викладач запропонував експеримент: віднині всі оцінки в групі ділитимуться поміж студентами порівну. Спочатку все йшло добре, і сумлінні відмінники витягували бал тих, хто не встигав із навчанням. Але з часом «середнячки» зрозуміли, що можна взагалі не вчитися, а приділяти більше часу власним справам. Як результат, уся група включно з відмінниками  деградувала до незадовільного середнього бала. Хоч історія ця доволі примітивна, але саме так деградують суспільства, в яких впроваджено ідеї рівності результатів. На жаль, Україна — яскраве тому підтвердження. 😟

Якісною альтернативою такому підходу є другий варіант рівності — рівність можливостей. Вона будується на тому, що різним групам людей з різними поточними умовами життя надаються рівні можливості для особистісного й професійного розвитку, завдяки якому вони зможуть досягнути успіху в майбутньому. А далі вже просто: скористатися чи не скористатися наданими можливостями — це свідомий вибір людини. Відповідно, якщо вона вибирає бідність та особисту деградацію, ніхто їй в цьому не винен, окрім неї самої.

Знову повертаючись до теми міжстатевих стосунків, розповім про такий варіант рівності, який я бачив на власні очі під час роботи в одній аутсорсинговій IT-компанії. Більшість працівників у моєму відділі складали дівчата. Як і хлопці, вони отримували таку саму пристойну за українськими мірками зарплату у вічнозелених американських гривнях. Хтось більше, хтось менше. Це залежало від професійних якостей та умінь конкретної працівниці. В інших відділах, де місячна платня могла складати кілька тисяч доларів, теж було чимало дівчат. Усі вони не чекали подачок з боку держави, а розраховували лише на себе. І досягли чималого успіху.

На щастя, навіть у нинішній Україні рівність можливостей забезпечена в багатьох царинах життя. Найголовніше — через систему загальної середньої освіти. Хоч середньостатистична дитина об’єктивно отримує чимало негативу від перебування в середньостатистичній школі (неадекватні навантаження, булінг, подекуди психічно нездорові вчителі), але там вона має можливість здобути безцінний скарб. Ідеться не про шкільні знання як такі, а про вміння вчитися новому. А далі весь світ перед нею. На порозі 2020-х ми маємо таку чудову річ, як загальний доступ до високошвидкісного інтернету. Тому що-що, а знання зараз здобувати просто, як ніколи. Звісно ж, якщо є відповідне бажання.

Проте слід розуміти, що рівність можливостей не є вигідною для правлячих еліт. Вони куди більше зацікавлені в рівності результатів, адже це дозволяє їм а) привласнювати результати праці продуктивних суспільних груп під приводом допомоги для нужденних верств; б) збільшуючи кількість «нужденних» та роздаючи їм частину відібраних благ, раз по раз вигравати «демократичні» вибори в умовах загального виборчого права й зберігати за собою владу.

Тому, коли наступного разу почуєш від когось по кричущу несправедливість і нерівність, задай кілька простих запитань, щоб уточнити, якої саме рівності добивається співрозмовник. І тоді може виявитися, що за його благими прагненнями ховається істинний намір «забрати й поділити» твоє добро на користь правлячого класу та якоїсь групи «пригнічених» людей, які замість власного розвитку покладаються на цей правлячий клас, бо він обіцяє поділитися з ними частиною відібраного.