Специфіка Західної України в контексті чоловічого прозріння

Рівень:

Від співвітчизників, які відвідують популярні туристичні локації Заходу України, часто доводиться чути, що цей регіон суттєво вирізняється з-поміж інших своєю цивілізованістю і європейськістю. За їхніми словами, люди тут живуть помітно багатше від сусідів, а населені пункти приваблюють ошатністю та благоустроєм. Компліменти на адресу західняків звучать з неприхованою заздрістю: як казав класик сучасної української драматургії, ех, нам би так…

Сьогодні я розповім про те, що ховається за цим привабливим фасадом. Почавши з місцевої економіки, перейдемо до деяких особливостей менталітету та розподілу ролей між статями. Нижче буде цікаво: читачі з інших частин країни дізнаються дещо нове й несподіване, а місцева аудиторія, можливо, замислиться над речами, на які ніколи не звертала увагу. 😉 Але чого точно не буде, так це регіонального шовінізму в той чи інший бік: українські чоловіки стикаються з проявами вираженого матріархального перекосу суспільства в кожному куточку країни, просто в різних місцях цей перекіс має свою специфіку. Отже, поїхали!

За рівнем споживання товарів та послуг західняки справді помітно випереджають своїх східних сусідів. Це можна зауважити як за більшим розмаїттям торгової інфраструктури (включно зі стихійною торгівлею), так і за кількістю будівництв. Останній показник справді є дуже суттєвим в нашому аналізі, адже житло — чи не найважливіше поле для інвестицій на рівні окремої людини чи родини. У нього треба вкладати багато коштів, воно тягне за собою силу-силенну супутніх покупок (меблі, інші предмети інтер’єру, техніка, тощо). Тобто будівництво житла є гарним індикатором рівня споживання серед населення.

Подивимося, скільки житла було прийнято в експлуатацію минулого 2018 року в розрізі областей. Джерело — Державна служба статистики України (www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2018/bud/kzp/prek_zhtl_2018_u.htm), всі зображення нижче збільшуються за кліком:

Як бачимо, західні області випереджають лише столиця та деякі регіони з містами-мільйонниками. Примітно, що в маленькій Чернівецькій області (900 тис. мешканців) будують стільки же, скільки й у Дніпропетровській (3 млн 200 тис. мешканців).

Може, на Заході сконцентровані потужні виробництва, тому люди тут заробляють більше й можуть більше витрачати? Зі шкільного курсу економічної географії пам’ятаємо, що це не так. Та й середній рівень заробітної плати тут «середнячковий», а Чернівецька область з попереднього порівняння взагалі є останньою в цьому рейтингу (www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2019/gdn/Zarp_reg_m/Zarp_reg_m2019_u.xlsx):

Суттєва невідповідність, чи не так? Ось чому я кажу, що розмір доходу — це важливий, але далеко не єдиний фактор добробуту людей. У нашому аналізі від розміру зарплат треба копати глибше — на рівень менталітету та соціальної психології.

Найсильніші фактори мотивації середньостатистичного західняка — «що скажуть люди» та «що скажуть у церкві». (В принципі, ще нещодавно так було по всій Україні. Але потім на її територію почали посилено переселяти представників однієї нації, якій нормально жити в похиленій дерев’яній хаті із заваленим гнилим парканом.) Основний видимий критерій успішності за першим фактором — «щоб було краще, ніж у сусіда». Особливо сильно це проявляється в сільській місцевості, де всі одне одного знають і де всі бачать, як хто живе. Не забуваймо, що ієрархічний інстинкт є одним з трьох визначальних інстинктів у вищих приматів (їсти, розмножуватися, домінувати), тому ствердження на тлі інших є біологічно обумовленим бажанням.

І тут знову слід зробити акцент на аграрності Західної України: навіть серед міських жителів більшість тих, чиї батьки чи максимум баби-діди мешкали в селах. Тобто реалізація ієрархічного інстинкту в місцевого населення має виражену неурбаністичну специфіку. Мешканці сіл та міського приватного сектора міряються один з одним, у кого більше хата та ошатніше подвір’я біля неї. Так само однозначним успіхом серед «сільських» вважається купівля квартири в місті з автоматичним апгрейдом нових власників до категорії «міські». Або купівля квартири двома родинами в якості подарунка на весілля дітям.

У підтвердження своїх слів наведу кілька ілюстрацій (усі подальші фото зняті вашим покірним слугою).

Приватний сектор на околиці Івано-Франківська

Новобудови на околиці Івано-Франківська (зверніть увагу на кількість будівельних кранів у кадрі)

Чимало квартир купують не для того, щоб у них жити: хтось просто вкладає зароблені гроші в квадратні метри як в інструмент збереження капіталу, хтось розраховує примножити свої статки через перепродаж «квадратів» після їхнього здорожчання

Як уже писав вище, будь-яке будівництво тягне за собою потужне супутнє споживання (зокрема товарів для ремонту та декору, побутової техніки тощо). Ось, наприклад, який вигляд має стоянка біля франківського будівельного гіпермаркету «Епіцентр» у вихідні (зверніть увагу, що і до цього кадру потрапили дві новобудови):

Так чи інакше, але для зображеного варіанта успіху й самоствердження потрібні гроші, великі гроші. Як пам’ятаємо, значних виробництв в регіоні мало, а зарплати за загальноукраїнськими мірками є низькими. Щоб зрозуміти, звідки ж тут можуть взятися такі фінанси, треба нарешті дослідити тутешню специфіку міжстатевих відносин. І розпочнемо з жіночої статі, яка є рушієм консюмеризму в цілому світі.

Не будучи дурепами, місцеве жіноцтво вчасно збагнуло, як зручно сидіти на двох стільцях. Самі жінки чудово усвідомлюють всі переваги, які дає їм феміністичне законодавство, а також здобутки сучасної цивілізації. Таким чином західноукраїнські жінки йдуть в ногу з часом та користуються можливостями постмодерного 21-го століття. Водночас, будучи ефективними маніпуляторами, вони досі тримають свідомість місцевих чоловіків у феодальному 19-му сторіччі. Це робиться через акцентування на традиційних (зокрема й сімейних) цінностях. Значну роль в цьому відіграє церква (згадуємо про фактор «що скажуть у церкві»). Представниці «слабкої» статі теж нібито дотримуються зазначених цінностей, але переважно лише для виду. (Взагалі, для прозрілого чоловіка не дивина, наскільки переконливою актрисою може бути середньостатистична панянка.) Іншими словами, західноукраїнські жінки живуть при матріархаті, а чоловіки — при традиціоналізмі.

Головна роль, до якої прагнуть тутешні жінки — це стати багатодітною матір’ю. В цьому разі виконання своєї безпосередньої біологічної функції дозволяє отримати від родичів та суспільства звільнення від обов’язку шукати собі роботу (нехитра хатня рутина не рахується). Особливо якщо народжувати троє-четверо дітей з інтервалом в пару років. Тобто, коли попередня дитина вже досягає дитсадківського віку, мати може сміливо йти в новий декрет та лишатися вдома — ніхто її не осудить. Помітний наслідок такої жіночої життєвої стратегії, схваленої суспільством, — величезна кількість токсичних «яжематерів».

Інше підтвердження привілейованого місця жінки в локальному соціумі — орієнтованість комерції на товари й послуги жіночого попиту. Ідеться про численні весільні салони, магазини жіночого одягу і взуття, салони краси, крамниці дитячих товарів тощо. Ось промовисті кадри, які я встиг зняти за 15 хвилин прогулянки середмістям Івано-Франківська:

Оскільки місцеві дівчата виховуються з установкою, що навколо них обертається весь світ, це нерідко переростає у зверхнє ставлення до чоловіків. Додайте до цього охоче плазування останніх перед «богинями» (в силу спермотоксикозу та/або постійного суспільного тиску «тобі терміново треба одружитися»). Унаслідок цього поширеним є типаж жінок, які в принципі не можуть кохати протилежну стать інстинктивно, лише у форматі побутової проституції (про різницю між жіночими режимами кохання писав тут). Такі панянки можуть і не підозрювати, що бувають взаємні пристрасні стосунки без матеріального підґрунтя. Вони щиро переконані, що обмін дозованого доступу до вагіни на ресурси і є справжнім коханням. Проте об’єктивно не бачу в цьому їхньої провини: таким є цілком закономірний наслідок феміністичного виховання та відсутності поряд чоловіків з почуттям власної гідності та поваги.

Іще один цікавий феномен західноукраїнських жінок — дуже виражена зміна зовнішності на межі «бальзаківського» віку. Якщо придивитися в натовпі людей, ви майже не знайдете тут жінок 40–45-річного віку чи старше, які намагаються «молодитися». З певного моменту вони різко втрачають сексуальну привабливість та стають типовими бабусями. Причина в тому, що до 40 років тутешня жінка надзвичайно міцно прив’язує до себе чоловіка (= постачальника життєвих ресурсів), після чого перестає боятися, що він кудись або до когось утече. Посудіть самі: за українським Сімейним кодексом при розлученні чоловік буде змушений віддати половину від нажитого своєю працею майна (пам’ятаймо, що поки він тяжко працював, дружина сиділа з дітьми й майно не примножувала) + муситиме платити аліменти на неповнолітніх дітей (а якщо їх більше двох, йому самому жити буде ні на що). Простіше кажучи, до 40–45 років така жінка максимально експлуатує свою сексуальність у режимі побутової проституції, щоб прив’язати до себе особистого слухняного раба. А далі вона спокійно отримує від нього ресурси, не переймаючись про свою привабливість. Ще варто зауважити, що в жінок, які переходять до жорсткого домінування в стосунках з чоловіками, часто збільшується рівень тестостерону в організмі. Це призводить до трансформацій тіла за чоловічим типом (пруфи: українською, російською).

Тепер про «традиційну» роль чоловічої статі в Західній Україні та її деформацію під впливом матріархату. По суті чоловік став лише обслуговуючим персоналом для жінки — таким собі поєднанням філії банку сперми та банкомата на ніжках. Найбільша заслуга в цьому лежить на його матері, яка вже домінує над батьком та свідомо чи несвідомо виховує сина зручним для протилежної статі. Раніше в патріархальних культурах однією з головних церемоній під час весілля була передача доньки-нареченої від батька до нареченого. Нині в момент формування типової західноукраїнської родини відбувається те саме, але з інверсією статей: мати передає сина невістці з негласною настановою: «Я його виховала слухняним та покладливим, тепер ти можеш користуватися ним».

Серед західноукраїнських чоловіків успішним вважається той, хто багато заробив, багато майна нажив, народив та виростив багато дітей. Але, якщо узагальнити такі життєві цілі, то вони зводяться до типових жіночих хотілок — репродукції та споживання. Чоловіки, які перебувають осторонь матріархальної матриці, живуть вищими, надособистісними цінностями. Простіше кажучи, пересічні чоловіки-західняки, самі того не підозрюючи, конкурують між собою за те, хто краще задовольнить бажання своїх жінок. Останнім взагалі не треба напружуватися: сиди вдома, споживай за зароблені чоловіком гроші та народжуй дітей. Іншими словами, чоловіки вмотивовані до задоволення чужих потреб через ілюзію, що вони кладуть своє життя заради вищої традиційної цінності — сім’ї (і ще раз окреме вітання церкві). Бідаки не розуміють, що за українським сімейним законодавством їхня хибна надцінність руйнується за першого бажання «коханої». Водночас вони не мають жодних дієвих засобів збереження сім’ї, лишаючись без майна та дітей. Шанси натрапити на таке кидалово — від 40 до 60%.

Для втілення згаданих жіночих хотілок потрібні чималі кошти, яких тут не заробиш через брак високооплачуваної роботи. Вихід один — заробітчанство. З точки зору жінки, виїзд чоловіка за кордон приносить не тільки пряму вигоду (гроші), але й дозволяє їй насолоджуватися відсутністю будь-якого контролю з його боку. Тому жіночі походи «наліво» не є рідкістю. А от хто точно не у виграші, так це діти, які виховуються по суті матерями-одиначками. Якщо чоловік виїхав на заробітки разом з тестем (поширена практика), дитина опиняється в токсичній «бабській ямі» (дружина + теща) без жодних чоловічих взірців поведінки. Маємо замкнений самовідтворюваний цикл: дівчинка в такій недородині виросте із завищеною самооцінкою і переконанням, що всі довкола їй винні через наявність у неї спідниці; хлопчик же стане тихим і покірним виконавцем жіночих бажань (спочатку матері й бабусі, а потім і дівчат-одноліток).

З погляду вільного прозрілого чоловіка успіх багаторічного заробітчанина так само є сумнівним. Навіть якщо не брати до уваги те, яку частку від заробленого він віддає на утримання дружини (яка юридично є абсолютно вільною від нього) та дітей (які майже в 100% випадків при розлученні залишаться з колишньою). Так, заробітчанин зможе заробити собі на цілком пристойну дво-три-чотириповерхову хатинку та нормальну автівку-іномарку (не євробляху). Проте на це піде далеко не один рік. При чому багаторічна тяжка праця (наприклад, на будівництвах чи заводах, де платять відносно багато) припаде на найкращий час його життя. В середньому між 25 та 45 роками. Коли всі життєві «проекти» заробітчанина будуть реалізовані, він банально може вже не встигнути насолодитися плодами своєї праці. Додамо до цього його хронічну спрацьованість, яка аж ніяк не йде на користь здоров’ю та явно не подовжує тривалість життя.

Ось іще пара ілюстрацій. Наприклад, типова галицька «хатинка» на завершальному етапі будівництва:

Що тут побачить звичайна людина? Чималий будинок з двома повноцінними поверхами, житловою мансардою та просторим підвалом з гаражем. Здавалося б, ось вона — омріяна винагорода за роки, а то й десятиліття тяжкої праці. В такому будинку можна гідно зустріти старість та насолоджуватися нею. На жаль, людина, яка звикла все своє свідоме життя терпіти заради «вищої мети», вже не зможе навчитися насолоджуватися, навіть коли ціль буде досягнуто. В підтвердження цьому ще одне цікаве спостереження. Якщо їхати автівкою чи автобусом через західноукраїнське село взимку ввечері, то ви помітите, що в багатьох подібних хатах світло горить лише в одному приміщенні. Це означає, що вся родина збирається в одній кімнаті, щоб зекономити на електроенергії та опаленні. В такому разі весь інший простір будови практично не використовується. Ви спитаєте, навіщо тоді було будувати величезний маєток? Відповідь елементарна: згадуйте про потужний фактор «щоб усі сусіди обзаздрилися».

Нерідко трапляється ще гірший варіант. Чоловік замахується на велику будову. Кілька років він батрачить по європах, після чого привозить зароблене додому. Купує будматеріали, наймає майстрів (опційно, може й сам з родичами) та починає будуватися. Першого «траншу» грошей вистачає на фундамент та перший поверх. Далі чоловік знов їде за кордон, а будівництво на кілька років зупиняється. Потім він повертається та завершує вже другий етап будови. І так ще кілька разів. Але під час останньої запланованої поїздки на заробітки з ним стається нещасний випадок, він стає інвалідом та фактично втрачає працездатність. Тоді його мрію вже ніколи не буде завершено, а компенсацією за марно витрачене життя стане безцінь, за яку він буде змушений продати недобудову. 😟

Ось ілюстрація типового недобуду, яких по Західній Україні повно:

Видно, що будинок зведено доволі великий, а внутрішні роботи мали розпочатися ще багато років тому, проте так і не розпочалися. Водночас нова металочерепиця на даху може свідчити про те, що після тривалої перерви господар таки розжився грошима й вирішив продовжувати будівництво.

Таким чином, середньостатистичний зробітчанин витрачає найцінніший свій життєвий ресурс — час — на утримання сім’ї, яка юридично йому не належить, та на масштабну показуху перед сусідами. По суті ж він проживає не своє життя, в якому немає насолод для нього самого. Наслідки невеселі: зароблені разом з валютою хвороби, алкоголізм, зумовлений підсвідомими розумінням беззмістовності своїх потуг, та рання смертність. 😟

РЕЗЮМЕ

Для прозрілого чоловіка, який живе усвідомленим життям, Західна Україна — чудове місце для бюджетного й душевного відпочинку (неймовірна природа, багата історична спадщина тощо). Для тих, хто заробляє на життя дистанційно чи фрілансом, цей регіон може стати непоганою локацією для переїзду: тут низька вартість життя, низькі ціни на оренду та придбання нерухомості (за винятком Львова), розвинена комерція та цілорічно смачні й свіжі продукти харчування. Воднораз при спілкуванні з місцевими дівчатами/жінками слід завжди пам’ятати про їхню цинічність і прагматичність. Також у жодному разі не треба приміряти на себе модель успіху місцевих чоловіків: за її привабливим фасадом ховається цілковита розтрата власного життя на чужі інтереси та безглузді суспільні стереотипи.